«Один из самых пышных военных парадов в истории Грузии», - так уже окрестили парад 2012 года. На этот раз, впервые, он проходил за пределами столицы, во втором крупнейшем городе страны – Кутаиси.  

Ровные колонны грузинских военных. Бело-красные флаги, выбритые лица и затылки, блеск начищенных ботинок. Представители практически всех родов войск грузинской армии совсем скоро пройдут ровным строем с равнением на верховного главнокомандующего – президента Михаила Саакашвили. Но сначала минута молчания в память о тех, кто погиб при исполнении своего воинского долга. Терять сослуживцев пришлось тем, кто сейчас стоит в строю перед президентом – здесь те, кто принимал участие в российско-грузинской войне 2008 года, те кто служил в Ираке и Афганистане.

Перед парадом звучит традиционное обращение президента, но на этот раз Михаил Саакашвили был необычно краток. Свое выступление он начал с истории подполковника Александра Тугуши, грузинского офицера тяжело раненного в Афганистане.

«У меня была честь повидать Александра Тугуши в больнице в США, я видел, как он героически справляется с трудностями, также, как он раньше служил своей стране. Герои не берутся из воздуха – они плоды своей страны, своей родины, своих семей. Поэтому я хочу наградить орденом Чести мать и отца Александра Тугуши – госпожу Тину и господина Зураба, за то, что они вырастили героя Грузии»

И вот началось - под звуки маршей, мимо трибун с грузинскими политиками и приглашенными гостями, первыми проходят курсанты военных училищ, которые сегодня принесли присягу. Попасть, а тем более закончить военную академию в Грузии совсем непросто - профессия военнослужащего считается престижной в стране. На одно место в академии приходится до 70 конкурсантов.

За ними следуют солдаты и офицеры всех пяти пехотных бригад Грузии и батальоны специального назначения. На этом параде представлены все роды войск – за пехотинцами идут артиллеристы, военные инженеры, военная полиция и другие.

 Снаиперы

Стук ботинок по асфальту сменяется ревом моторов и скрежетом гусениц – пошла техника. Именно этого момента ждали журналисты и военные аналитики – на этом параде публика видит сразу несколько грузинских новинок: боевая машина пехоты «Лазика», следом грузинские «Грады» и бронемашина «Дидгори». Кстати был и сюрприз – «Дидгори» вышел в новой, уже третьей модификации, трехосной. Минобороны уверяет, что увеличенная броня машины (по типу американского «МРАП») предназначена для работы в условиях повышенной минной опасности.

В Україні є три політичних партії – це КПУ, ВО «Свобода» та З.В.Г.П.В.П.

З Комуністичною Партією України все зрозуміло: вона має чітку ідеологію, якої не сповідує; вона має чіткий образ майбутнього, у вигляді чіткого образу минулого; вона має свого традиційного виборця, який хоча і скорочується, але впише комуністів в бюлетень від руки, якщо не знайде там знайому червоножопу назву. Донедавна здавалось, що нащадки більшовиків приречені на поступове вимирання, але перше «вільне від сов’єтів» покоління, на яке так сподівалась діаспора, замість того щоб пам’ятати про Голодомор, надягло на себе окуляри з великою оправою і нульовою діоптрією, купило собі дзеркальний фотоапарат та начепило на себе майку з Че Геварою. Комуністи це комуністи і нічого з цим не зробиш.

Наступна партія в Україні, це формальний антагоніст комі – ВО «Свобода» Олега Тягнибока. Оскільки комуністи вважаються лівими, то «Свобода» традиційно вважається партією правою. Проблема в тому, що якщо Маркс з Енгельсом повстануть з могил, одягнуть вишиванки та пройдуться центром Львова з плакатами «ні другій державній», в Україні їх автоматично оголосять «правими національними мислителями». На ділі, ВО «Свобода» за своєю політичною програмою не просто не є правою партією, але не є і противагою КПУ. Якщо аналізувати економічний блок ВО «Свободи», то стає очевидним, що ця партія є типовою націонал-комуністичною партією. Розстріляне відродження, Хвильвий, трактор-в-полі-дир-дир-дир-ми-за-мир. Побудова країни товариша Олега Тягнибока, без сумніву передбачає знищення сучасної України як УРСР-2. Проблема в тому, що побудовано буде навіть не УССД, а УРСР-3.

Ну і нарешті, головна і найбільш чисельна українська партія – З.В.Г.П.В.П., або «За Все Гарне – Проти Всього Поганого». Хоча партія ця одна, але складається вона з 197 (=199-2) (рівно стільки їх зареєстровано мінюстом [link]) фракцій й всі вони мають колір від рожевого до червоного. Зі всього цього різноманіття, вплив мають лише три фракції, саме їх ми маємо і дослідити.

Фракція регіонів. Регіонали це соціал-демократія, причому читати назву слід не «соціал тире демократія», а «соціал мінус демократія». Ідеологія цієї групи була створена у 70-х роках ХІХ-го століття таким собі Джоном Джеймсом Юзом (засновником міста Донецьк) й складається з двох частин: 1. Власне «мінус демократія», яка полягає в жорсткому придушенні будь-яких спроб «бидла» втручатись у справи батьків-засновників (за всю свою історію Юзовка жодного разу не мала самоврядування). 2. Друга частина ідеології юзовців, це приставка «соціал». Соціальність партії полягає у тупому вирівнюванні доходів підвладного бидла з метою забезпечити «рівність» серед бидла без годування бидла з каси заводу. На практиці, це виливається у придушенні будь-якого бізнесу чи незалежної професійної діяльності, окрім бізнесу батьків-засновників. Колір регіоналів – блякло-рожевий, думки чорні, небезпечність очевидна.

Друга фракція партії З.В.Г.П.В.П., це фракція нинішнього лідера опозиції – Арсенія Яценюка. Арсеній Яценюк це націонал-демократ, при чому «демократії» в ньому значно більше, ніж «національності». На практиці, ми маємо справу з Віктором Ющенко-2 (в поганому змісті цього слова). Якщо умовний Арсеній дотягнеться таки до влади (дай боже нашому теляті), то приблизно зрозуміло що від нього чекати. Приблизно того, чого і від Ющенко, тільки вуликів з голодоморами буде значно менше, а ось державного втручання в економіку значно більше.

Ну і остання фракція партії За Все Гарне Проти Всього Поганого, це ВО «Батьківщина» опальної екс-прем’єрки Юлії Тимошенко. Риторично Батьківщина (чи б пак БЮТ) це яскраві, послідовні, ідеологічні соціалісти латино-американського кшталту. Регулювання, ще більше регулювання, боротьба зі спекулянтами, реквізиції. Чекати від них нема чого, бо БЮТ зараз це те, чим було КПУ у 90-ті.

А тепер головне питання, де у цій всій системі права партія? Де та партія, яка оголосить що пенсії треба скасовувати, бюджет зменшувати, пільги (в першу чергу пільги «маленького українця») ліквідовувати, а державні заповідники з заказниками приватизовувати на ранчо? Такого нема і не буде. І справа тут не в тому, що в головний закон держави в преамбулі та першій статті імперативно закріплює соціалістичний устрій України (трохи прикривши соціалізм фіговим листком слова «соціальна»), а в тому, що українці за своєю суттю поголовно соціалісти. Українець хоче, мріє та вимагає шари.

Тому правий світогляд в Україні не просто рідкість, це марґінал. Смішними тут є не тільки суперечки між мінархістами та анархо-капіталістами [link], але й суперечки лібертаріанцями та консерваторами. Плювати, чи слід державу обмежувати тому-що у людей є “природні права”, чи тому-що держава це “Князь Світу Цього”. Плювати на траву, вільна робота фармринку автоматично передбачає доступність пластинок проти кашлю. Плювати, чи слід за аборти [link] палити на кострах, чи підривати абортарії з «вільної» зброї. Все це жахливий марґінал. Не плювати на інше: для реєстрації партії в Україні потрібно 10 000 підписів [link] марґіналів.

10 000, це аудиторія трьох ЖЖ та двох Фейбуків противсіхів.

Вельмишановні «Праві», припиніть скиглити в Інтернеті, та творіть свою двухсоту партію. Може тоді трипартійна система стане чотирипартійною.

Enjoy.

::топ-блог::

.

http://none-smilodon.kiev.ua/: